лю
by Орест Бурст
Поки світло не стягне цю траву
глухою пеленою,
я вдивлятимусь у розкреслені квадрати неба.
Вишкірятимусь.
Висихатиму.
І проростатиму знов -
з-під бритв і терпкості бензину.
Я викорчовуватиму себе,
аби мурашині марші
вибивали з мене відлуння.
Аби кротам лишалося чим дихати -
я втискатиму кисень
у їхні просторі сліпі кімнати.
О,
якби ж мені стати землею.
Я пустив би тебе
у провалля своїх обіймів.
Вільготне і дике коріння
залило б усі гріхи,
залистило бурулі
залюляло б
едемським
руслом
цвітовознесіння