Гільйотина

Розлогий тлум гуртує дійство, в сплетінні монотонних голосів. Вздовж ешафоту пролітає листя, відбитком у очах відрубаних голів. Край неба мить в яскравім сяйві, вмиває випіт шийний переді́л. Мов ще живий — думок закляклий стогін, але не чує тіла мозок мій. Поволі біль розчинює нейрони, й несе свідомості картин лихий уді́л. Де плотське відокремлене від суті, життя зробило останні свій уклін. У каятті сакральної секунди, моменти пролітають в проблисках вогнів. Хотів шляхетну даму вразити у серце, але нарік себе на безіменний перегній.