Один... Два... Три...

Один... В думках вирує студень сновигання, що рефлексійно тягне час назад. Розтягує момент тягар страждання, і мовить тихий шепіт — "Так" Так — в сяйній залі лунали голоси. Так — у радості і горі назавжди. Так — біля краю ліжка на прощання. І так — останнім подихом твоє кохання. Два... Удари годинника помірно лягали на шкіру, тремтіння... тремтіння... тремтіння... Глибокий вдих й запаморочливий видих, біля скроні метал — сорок п'ятий калібр. Спітніла рука, примружений погляд, сльоза падає на забльований одяг. В дзеркалі блідий привид сумління, останнє — "Так... До зустрічі, моя мила" Три... Серед холодного кахлю ванного панцира, тіло — наслідок палкого кохання й прострації. Свідок короткої миті й вічної паузи, на кривавій підлозі в позі кривої формації. Ехо сповнює простір, крапля за краплею, в порожнечі де два тіла спліталися в значення. В місті статичного графіку, непомітною пам'яттю, світанок ляже на стіл зі словами пробачення.