| край |

Місто любові фарбує жовтим стіни твоїх неприсутніх зʼявлень, світ відливає по вінця – повним трапитись хоче нам. З ночі, далей, марень, схололих зізнань, півміри – вийди назовні із тіні й станься тепло-живим – аж до болю у тілі: спраглим / присутнім / чужим / незнаним. Плескає відчаю в чаші час нам і пророкує прийдешнє. Ворон змірює лапами білий аркуш, стати якому судилось чорним. Ти розгортаєшся в хвилях ночі, спалахом, спогадом, світлом свічки: ґнотик згинається втроє й тоне в ніжно-гарячих рідинах світу. Я споглядаю за ним, як свідок, і залишаюся тут, як камінь – біле майбутнє у шатах пишних вже прочиняє ворота | краю |.