Я знаю, так, се хворії примари…

Я знаю, так, се хворії примари, — Не час менї вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира! Вдягли ся мрії у смутко́ві шати І понесли мене в дивний, мовчазний край, І там прийняв мене в зеленії палати Плакучих верб і кіпарисів гай, Серпанком чорним жалібницї мрії Менї покрили очі, змеркнув сьвіт І залунали скарги жалібнії Моїх покинутих пісень сиріт. Піснї вернулись плакать на могилї Палкого серця, що носило їх, Вони були між людьми гостї милі, Та не прийняв нїхто їх за своїх. XII 28. 1896 р.