П'ятий поверх

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня, Все те ж життя бездомних волоцюг, І ще твердіше, ще міцніше стисне Тяжких турбот ржавіючий ланцюг. Та прийде вечір — завтра чи позавтра, Забувши втому, я не буду йти, Я буду бігти й обминати авта — На п'ятий поверх, де чекаєш ти. І невідмінно — березень чи грудень — Все те ж питання й відповідь: «На днях». Все таж потіха: «Може, якось буде», Все так же в мозок — найгостріший цвях. Та ось вже ніч. І на руці твій дотик. Ясніє зір, відпочиває слух — І так безжурно скинуті турботи, Як з голови мій чорний капелюх. І покій наш — це передпокій неба, І у казки я вірю знов і знов, Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь, Перепливає просто у вікно. Ти знов веселий і юнацьким кроком Обходиш покій — тут — і знову там. «Буенос Айрес»! «Африка»! «Марокко»! Так легко й дзвінко вимовлять устам!