Вічно XVII 💫

Коли кругом морок, хтось таки мусить світити. Обов'язок воїна — дарувати людям надію... Її Бог - не гончар, а професійний кондитер... Мов сонячний промінь, срібний хрестик на тілі... Мудра, мов осінь, шалена, мов «Куба лібре», Самі собою у вірші складаються літери... Таких не знаходять — такі з'являються у миті, Коли очі, мов миси, морями болю омиті... Таких посилають на Землю не втіхи заради, Такі, мов плутоній, дарують шалені заряди, Таких не проймеш лицемірством безликих паяців, Вічно сімнадцять... Їй буде вічно сімнадцять... «Вічно любити!» — девіз на щиті амазонки... Важко любити, проти армії зомбі... Але коли щиро, навіть маленький клаптик Запалити собою здатен мільярди галактик... І навіть якщо буде проти Князь Цього Світу, Вона буде сміятись і танцювати із вітром... І навіть коли ківш терпіння по вінця налитий, Сильніші всіх демонів пекла її молитви, Сильніші людських спокус та земної жовчі. Той, хто не просить, отримує те, що хоче... Турбувати Богів без діла є грішна вад...