* * *

Смерті не здогадатися, що ми виросли. Глянь на нас — сумні та огрядні діти. Безглютенові пики з поміткою "zero sugar". У щоденному пошуку, якої би ще отрути навернути, щоб довше не відпускало? Смак стає прісним, коли купуєш не на останні кишенькові. Завжди тепер не з тими. Істина відкривається на балконі чиєїсь вписки, де розпатланий хлоп, затягнувшись, казав мені: "Світ належить таким як ми" і сміявся заливисто так, що відлуння котилося лоскіткою за спинами. Тепер не заведено мати зграю, звичніше — одиночками. Друзі ділені на нулі, а ти — просто нетто в розмальованій тарі з першими зморшками на чолі. Смерть знаходить і поселяється шершнем в коконі голови, багом у черепній коробці. Бездумно гортаєш днів безкінечну стрічку і ніщо вже не викликає емоцій, крім пір'їни синиці жовто-блакитним опіком у руці. Ким і коли ми вийдемо із війни? А кудлатий пацан, єдиний, хто знав як бути, спить в бліндажі, загорнувшись в нірвану спальника. Бачить,...