Шлях

Звідси, брате, й тікати нікуди — вирви, вітер, й асфальту кліше, наче губи коханки — кликали/ не дочекалися. Спраглий шепіт дороги тисне туди, де тепліше, маршрутом без пункту, — не вгору, вглиб. І вчишся пити із кружок з тріщинами, й звикаєш бути для Вишнього глиною, згортаючи небо в серветку — журавликом, щоб взяти з собою чи в світ, чи до пекла. Чатились — вірили, бачили — плакали. Стоперший виклик, зміщені ребра, і тільки ти, пікап та набої  до перших взятих в полон уламків. Крапля, впавши, стає тобою, ланкою світла у зламах склянки, щоб просочитися крізь бетон, десь залишитися хоча б чимось. Ліки більш вбивчі ніж симптоми, де страх — будинок з твоїми очима, де кожен кут, як годиться, п'ятий, а під п'ятою - то змій то зрив. Усе, що міг би з собою взяти — розбита пляшка, що так й не відкрив. Тоді і складаєш думки докупи, наче Європу після війни, Кидаєш себе в шляхи — спокутувати життя, немов дім, що нив, та згнив. Дозволь підошвам ввібрати Подолу бруд,  щоб пити, як автор — п...