За будяк

я чавив атавізми від жерла печери чорнокнижним камінням наповнюючи свого ненажеру жорнови моїх зубів перемололи всі твої молитви доки дістались останнього макового зернятка — тихої родимки над лівою груддю звідки проростатиме  наша перша нескінченна зустріч солодка як кульбабчине сонячне вино горокрасна як червоне серце непереможного лева у місті де розпечені пательні — лише теплі кам'яні бамбетелі від заходу сонця на яких спочиватимуть наші долоні після всього що станеться і як станемо  цілковитим ніщо під зарубини зорепадних уламків заручимося з тобою ранами на корі житимемо в покорі до синіх скель  зеленавих рук самопроголошених висунутих з-під землі республік матимемо зброю і цвях і будяк боронити своє божевілля а як відірвемо палаючу голову  останньому соняху і відріжемо вухо вийдемо вільно на ґанок та запитаймо мальви про їх щасливе майбутнє на переможних шпальтах тредсу де твої груди все ще відсвічують наші життя із неосяжних глибин провалля  історії