У пустинї

У пустинї. Сказав Господь: „Менї належить помста! Той, хто не вірить у дива господнї, Не вартий бачить їх. Поки не згине Останнїй з вас, отруєних зневірям, Не ввійде мій народ в обітованну землю!“ Так говорив Господь через свого пророка І слово боже лунало сумно Серед пустинї. Потім наш пророк Зійшов на гору, щоб здалека глянуть На ту недосяжну обітованну землю, І більше не вернув ся. Ми сами Зостали ся у сїй нїмій пустинї. Тепер куди? На схід? на захід сонця? На північ? на полудне? Все одно! Лягти б отут, на сей пісок гарячий І ждати, поки вихор налетить І нам насипле золоту могилу. Але дїтей, маленьких немовлят, Їх тілько шкода. Чи на те вродились, Аби у сповитку пізнати голод, спрагу І смертю марною загинути в пустинї? Ми підемо пісками навманя, Приспавши в серцї гадину зневіря, Одважно дивлячись дочасній смертї в очі. Чого боятись нам? Палив нам душу роспач, Поливсь по людях, мов лиха зараза, І серце розтинав, мов гострий меч, Умер пророк — на нас мов грім ударив. Хто наш...