Канів

КАНІВ. Г Ко-вій. Покірний наймит я, давно прикутий Бажанням їсти щось до рахівниць; Давно душа моя схилилась ниць, Міста, під вашим подихом отрути, — Так через віщо-ж досі не забути Мені світанків в полі й косовиць; Так через віщо-ж солоденький Гриць І досі ще мені хвилює груди? Вже цукроварні, фабрики і гути Встилають димом золото пшениць… І вже в минулім можна все збагнути, І вже нема в майбутнім таємниць! І одягає машинова міць І дні мої й таку наївну бранку, Мою країну, з прадідів селянку, Співучу землю смутку і криниць… Вже не впаду на сіно горілиць, Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку, А потягну в кафе бліду панянку Або досвідчених в коханні молодиць… Або-ж при світлі тихих блискавиць, Що людський геній їх замкнув у шклянку, Пурну в думки, й серед нудних крамниць Ходжу-блуджу всю ніч без перестанку. І в час мов брук сіренького світанку, Коли ще землю повівають сни, Не вітер з поля — дужий та ясний — Свій ранній спів складе мені на ґанку, — Ні, в передмісті роздере...