Акваріум пам’яті
Поверхня водосховища –\
наче відполіроване алібі.\
Хмари в ньому – мов сліди від пальців на старій фотографії.\
Тиша давить,\
мов анекдот, розказаний після похорону.\
Повітря – з присмаком вологи і чогось\
недоговореного.
Там, де колись був кущ калини, край обійстя\
і старе русло річки –\
тепер табличка:\
«Вода – це життя!»\
– бездонна рамка абсурду.
На краю пагорба,\
що хилиться над бездоганно чистою гладдю –\
дід.\
Сидить.\
Під ним – ослінчик з дерева,\
із тої самої хати\
що тричі горіла,\
і враз затонула.
Дід тримає в жмені\
три горішки.\
Він тепер наче попелюшка…\
– Це все, що лишилось від батька,\
криниці, і першого поцілунку.
Там, під водою – криниця,\
що ховалася в рисах старого горіха,\
наче щеня у маминій шерсті.\
Шелест весняний у раз зупинився\
у відлунні дерев’яного зрубу.\
Зіниця кринична забула вже,\
як в посірілому небі вчаться літати\
малі журавлі.
Тепер – тільки тінь,\
що іноді приходить в тумані,\
пахне бабиним повидлом\
і димом із печі.\
В снах діда\
хрести...