Останній подих
by Дмитро Козій
Провалля пам'яті у сні глибокім,
розмиє хвилями твій ніжний кшталт.
І лик, що невгамовно паморочив душу,
без рис - суцільним монохромом став.
Не бачу більше тих очей — ланів безкрайніх,
де коханням квітнув перший цвіт рясний.
Губами зсохлими сказала наостанок,
"Вибач, коханий. Не залишайсь один"
І вже минуло мов століття,
хоча лишень з десяток другий літ.
А на моїм упалім від старості обличчі,
не зсохне давньої сльози примарний слід.
У залишку лишається лиш терпкість,
й свідомості тяжкий, порожній гул.
Не в змозі стримати те слово,
що вклала ти в останній подих своїх губ.