орестея

by Орест Бурст

Він стереже мій череп від леза, мов храм від пожежі. Каже: твоя шкіра - іграшка, вивчена дотиком. І ми - два Орести, арештовані в одній легені, в одному стрибку повітря на двох. Мене звати Орест. І тебе звати Орест. Але поміж нами - виярений зсув, залитий матом і лексикою. Ти відколупуєш бруд знайденою ломакою, традицією, що роз'їдає любов до білої кості. Я знаходжу обличчя у цих ріках, аби не залишити на собі жодного вчора. Ти виходиш у місто - привласнити фасади й імена, покришити вулицю на "моє" і "достатньо". Я виходжу - щоб розчинитися в ринвах і ринках, щоб пити цей простір, як тепле, згущене молоко. Твоя - це моя земля. Дарую тобі надмірне, нестерпне завзяття, виплакую рештки серцевої патоки - цей липкий компроміс, що не став ані сталлю, ані кров’ю. А ти - заштовхуєш мені в горло червоне і чорне, їхні забинтовані пуп’янки та обіцянки, сухі, мов пергамент. Я вірю в тебе, як вірять у неминучість прибою. Ти віриш у власну міць, як у єдину святиню. І поки ми приречені ділити цей...

← From collection «Орест Бурст»