***

Ти вигулюєш свого собаку Я ж вигулюю ранками втому Ту що в мені лежить, як кратер Проїдає вічну безодню Ту, що так нахабно вселилась В моє тіло з соломи й смоли І сидить в ньому тихо сховавшись Вигризаючи часом шматки. Я і втома тепер одне ціле Лик мій, бачиш, прозорий, як скло Я, мов, яблуко ще не доспіле Ну, а втома ж в мені, як стебло Проростає кінцівками тлінно Сипле коренями із повік Лікувати її вже запізно Вона буде зі мною повік.