Сльози мироносиць

Подих кадила, брязкіт покатий, Чорна бродила дорогою мати; сина зі страти випроводжала, Інколи – вила, зрідка – співала… подумки його в руках колисала… в руках колисала… Погляд порожній, холоднії руки, Дух подорожній ступає за луки, Луки – небесні, над обрієм – темно… Син не воскресне, – чекати даремно… Тіні проходять, від ближніх лунає: З гроба не сходять, чудес не буває… чудес не буває… Тихо шепочуть, говорячи складно, Зрадити хочуть. чекати – намарно… Серце кривавить, від туги й навали, Тричі зріклися, – півні звітували… Бачила страту, і як катували… І як катували… Як за руки тягли, від спочилого тіла, Як на площі «Помилуй» самотня хрипіла… В горі, серце не силуй, не розчули вони… Твоє гірке «помилуй»… а ніж їхнє… розпни !!! а ніж їхнє… розпни !!! Тіні холодні дорозі лишали, Миро узявши – до гробу рушали. Пам'ять про те понесуть крізь віки… Затемна, тихо ступають жінки… Затемна, тихо ступають жінки… Морок всесильний билиною кане, Саван могильний порфірою стане, І біль мине… і...