Авгур із Галича, або Ґенеза в обшарпаному капелюсі

\ *абсурдно-декадентська балада про голову спілки письменників Львова,\ який одного разу проголосив Галич центром сюрреалізму\ і зжер поему Митуси на очах у телекамер* У львівському Домі письменника,\ де старі олеандри вже навчилися римуватися з надривом,\ жив собі голова,\ і не те щоби в переносному,\ а буквально – голова, решта якось відійшла в оргкомітет.\ Він носив капелюх з передчуттям кінця.\ Не мився. Але писав передмови до книжок, яких ніхто не читав.\ Його звали Ґригорій-Авгур,\ бо він колись побачив у польоті ворони\ новий збірник есеїв про поезію як ритуал самознищення.\ Тоді все й почалося. I. Пророцтво з вологого горнятка\ — Я не писатиму більше нічого, —\ проголосив Ґригорій-Авгур,\ і цим випадково відкрив нову доктрину культурної політики.\ Він віщував за кавовою гущею\ та з дна гранчака з коньяком.\ Коли тремтячі руки вивели там слово «ПОСТУП»,\ він почав пити ще сильніше\ щоби поступ затуманився й не мучив його осяяннями. «Бо хіба не прокляття\ бачити літературний...