Акваріум пам’яті

Поверхня водосховища –\ наче відполіроване алібі.\ Хмари в ньому – мов сліди від пальців на старій фотографії.\ Тиша давить,\ мов анекдот, розказаний після похорону.\ Повітря – з присмаком вологи і чогось\ недоговореного. Там, де колись був кущ калини, край обійстя\ і старе русло річки –\ тепер табличка:\ «Вода – це життя!»\ – бездонна рамка абсурду. На краю пагорба,\ що хилиться над бездоганно чистою гладдю –\ дід.\ Сидить.\ Під ним – ослінчик з дерева,\ із тої самої хати\ що тричі горіла,\ і враз затонула. Дід тримає в жмені\ три горішки.\ Він тепер наче попелюшка…\ – Це все, що лишилось від батька,\ криниці, і першого поцілунку. Там, під водою – криниця,\ що ховалася в рисах старого горіха,\ наче щеня у маминій шерсті.\ Шелест весняний у раз зупинився\ у відлунні дерев’яного зрубу.\ Зіниця кринична забула вже,\ як в посірілому небі вчаться літати\ малі журавлі. Тепер – тільки тінь,\ що іноді приходить в тумані,\ пахне бабиним повидлом\ і димом із печі.\ В снах діда\ хрести...