механічний щур

на Підзамчі, схованому у тіні Високого Замку, від якого лишилось лише нікчемне ім’я – між хмар вугільного диму в підвалі живу не менш нікчемний Я. на Замарстинові, де ржаві колії ріжуть землю,  на шрами на тілі міста, а вода зі стелі капає ритмом зламаного манометра: Я – механік-невдаха,  щур у лабіринті рейок,  збираю дрібні деталі,  що падають з парових трамваїв гвинти,  що не мають мети, пружини,  що залишили невірні дружини, клапани,  олією пропалені, обсмалені потом робітників. кожна ніч – гулить локомотивами, що стіни трясуть невмолимими мотивами,  а Я мрію про руку,  що втратив на коліях журби й покаянь. зібрав протез сам:  з палок і відходів людських решток. клешня, що зроблена з темної латуні, мастила і ненависті до випадковості. замість пальців –  затискачі, що клацають, коли Я хвилююся. з передпліччя ростуть трубки, як хрести на кладовищах, йдуть під шкіру, вростаючи корінням. клешня хоче їсти. чистий спирт. масло. гроші. А гроші в цьому місті лежать під замком і австрій...