Білий Бог

лютневі дороги — порожні, самотні і сірі. холодне сталеве небо кінця зими. не буде нічого, щоб дати усім по вірі, не буде нікого, щоб "я" обернути в "ми". ворота із вотчини Білого Бога — тут же. з підталої криги, стемнілої від нещасть, відкинувши спогади, скресне остання мужність, потрібна для того, щоб вийти в майбутній час. рядами дерев, що стоять у німій пошані, рипінням заметів, вітрами, що рвуться в ніч, зима підбирає слова для свого прощання, покірно приймаючи знаки останніх днів… нічого не лишиться — тільки фантомні болі. як тіло, яке підіймéться на сьомий горн, зима помирає. і цим замикає Коло. чекаючи Суду на славу і гнів Його.