Поминальна балада

А на цвинтарі люди шепочуть, мовляв, то чий? Їхні очі заточені – спробуй від них втечи, Їхні пазурі дужо хапають, мов то гаки, А у поглядах тужиться пам'ять – "Це хто такий? Може, Лідки з Заріччя? Степанівни? Кабана? – Їхні губи без слів перелічують імена, – Чи Володьки Циклопа? Чи Славчика, що сидить?  Хто цей хлоп і чому він приперся до нас сюди?" Квітень хлеще вітрами в руці крижані мазки І собаки крадуть у мерців  крашанки́ й паски́, А на цвинтарі морем рябиться ошатна товч, І довкола дзвіниці хоругви обносить сторч, Обертаючи шиї на постать обіч воріт,  Бо не раді чужим, що приходять під їх поріг. І зерном у току розсипаються голоси: Чий то внук? Чи то кум? Чи то брат?  Чи, можливо, син? А Спаситель підтягує комір – вітри-бо злі,  І не видно нікому вінця на його чолі. І як черв із людей замикає свою ходу, І, презирливо зиркнувши ще раз, віряни йдуть, Щоб накрити столи і зайняти при них місця, Він збирає дари і відносить у рай мерцям. (2021)