Альцгеймер
автор: Дмитро Козій
Омелою вкрило нейронні сплетіння,
пейзажі стікають, лиця розчинні.
В очах запитання — тенета чорнії.
— Чому ти плачеш щодня, беззупинно?
Роздоріжжя — квадрат метр на метр,
у просторі незнайомих предметів
і сотень кутів, все виглядає до жаху німим.
— Де я?
Стіни стискаються навколо судин.
У проміжках часу видніється світло,
відбитки випалюючи із кожним засвітом.
Сліпня личинки клубочаться в мізках.
— Хто я?
Дивлюся мов крізь розфокусовану лінзу.
Ночі порожні, сповиті потойбічним теплом,
з ними приходить твій профіль,
немов літній помірний мусон.
— Ти хто?
В чужих очах світ обертається догори дном.